Рефераты. Скачать реферат

Здесь Вы можете скачать рефераты и сочинения на любую тему

 
ГлавнаяТвори з української літературиТвори з літературиЖінки — берегині роду в романі В. Барки «Жовтий князь»
загрузка...
Жінки — берегині роду в романі В. Барки «Жовтий князь» PDF Печать E-mail
Твори з літератури

Шкільний твір

 

Зі світлими душами і чистими помислами змальовані жінки в романі В. Барки «Жовтий князь». Це дружина головного героя — Катранник Дарія Олександрівна, його, мати Харитина Григорівна та дочка Оленка.

Небагатьма словами схарактеризовано бабусю Харитину, але якими яскравими та влучними. «Була їм стара, як великий янгол: тільки ними жила і для них була в неї вся думка і праця», «була мати — як світло з височини, і втратилося...» Замолоду пізнала горе — залишилася вдовою: чоловіка забрали на німецьку війну, і він не повернувся. «За всіх думала і втішала кожного», невсипущою працею додавала достатку в сім'ю, виховувала дітей. З невісткою жила дружно, була їй за матір, створюючи в домі атмосферу добра і злагоди. Разом берегли звичаї і віру: «їхня хата, ще прадідівська, з сволоками в старовинних знаках, різьблених і свічами палених, була завжди біла. Харитина Григорівна і невістка так порались, так гляділи, щоб зберегти добрий вигляд зокола і всередині». Хоч і бідні, але одяг охайний, чистий: бабуся «у чорному; просторно і рівно держиться одежа після прасування. Хустка біла, далеко вперед нависла...»

Але головне те, що Харитина Григорівна серцем і душею сприймала Божі заповіді, жила за ними і хотіла б, щоб цього дотримувалися онуки. Чорне лихоліття, голод вона сприймає як кару Божу, згадуючи, що тепер робиться в селі: пиячать, б'ються, пліткують, насміхаються один з одного. Картає й себе, що за роботою мало приділяє уваги молитві.

Дарія Олександрівна така ж тиха, спокійна, так же намагається не впускати до серця злобу й роздратування. Усю душу віддає сім'ї, дітям. їй хочеться, щоб сини і донька не піддавалися чужому впливові, вміли розрізняти добро і зло. Мати користується давньою, віками вивіреною народною педагогікою, яка підказує, коли дитину полаяти, а коли й похвалити: «В неї [матері] сумнів: чи не розлінується доня ще раз і дужче, ніж попереду, коли похвалити? Хай старається без нагороди. Але — чи гаразд отак проминути доньчин знак? То ж від пошани до мами».

Діти глибоко шанують старших, бояться завдати їм прикрощів, переймаються їхніми турботами, намагаються допомогти. Оленка ще маленька, але переживає свою невдачу в навчанні, старається виправитися, щоб принести радість матері. «Потім старалося і принесло найкращі оцінки. Раділо за маму, якій неодмінно треба бачити гарні знаки в зошиті. Видно, так і не тямило до кінця, чому — треба». Стійко, без скарг, переносить дівчинка голод, щоб не засмучувати батьків. І згасає безневинна душа страшним докором несправедливій, жорстокій системі...

Дарія Олександрівна продовжує боротися за життя сина, тепер уже єдиного. Ще й раніше вона, собі майже нічого не залишаючи, якимсь чудом тримаючись, старалася нагодувати дітей. Коли ж вирушила на розшуки Андрійка, не витримала, впала і померла від надмірного виснаження, тримаючи в руках дорогу для неї річ — доньчин зошит. І в цей момент вона була прекрасна, мучениця і праведниця. «Риси обличчя, блідого, мов хліб, що лежав на темному рукаві, такі строгі і гарні, при всій жахливій худорлявості, мов вирізьблені в світлому камені».

Невимовний жаль огортає нас, коли ми читаємо про те, скільки світлих і добрих душ загублено. Така трагедія не повинна повторитися. Роман В. Барки є пересторогою поколінню, яке вчилося по підчищеній, відкоригованій історії та літературі і не знає гіркої правди.

 
Ещё статьи...