Рефераты. Скачать реферат

Здесь Вы можете скачать рефераты и сочинения на любую тему

 
загрузка...
Основні мотиви лірики Б.-І. Антонича PDF Печать E-mail
Твори з літератури

Мої пісні — над рікою часу калиновий міст,



Я — закоханий в життя прочанин.



Б.-І. Антонич







Творча спадщина Богдана-Ігоря Антонича є свідченням того, що великий талант обов'язково зреалізує свої можливості за короткий час і проб'ється через перепони на дорогу передових думок часу, той шлях, який поєднує серце художника і серце його народу.



Перша збірка віршів поета вийшла в світ у 1931 році, коли він після багатьох митарств навчався на філософському факультеті Львівського університету. Вона називалася "Привітання життя" й зразу ж привернула увагу читача. "Привітання життя" — це екзамен на освоєння віршованої форми. Поет був переконаний у необхідності єднання ритму, мелодії й графічного зображення:



Співають дні все менші, нерівні,



піють до півночі півні



ости,осокори,



рій, ос



і ось



вже осінь



і



о



осінь



інь



нь



("Осінь")



Вірші такої форми не всім зрозумілі, а поетові здавалося, що саме в них — його зворушливі почуття. Автор писав своєю лемківською мовою (від назви селища, де він народився). Вона не схожа на ту мову, якою писали його земляки. Та заслуга поета в тому, що у своїх віршах він проголошує єдність лемків з усім українським народом.



У збірнику "Привітання життя" чимало поезій, написаних досконалою українською мовою і насичених громадянським змістом. Так, у вірші "Пісня про молодість" поет малює словесні картини з життя молодої людини. У П. Тичини — "Гей, життя, виходь на бій, пожартуємо для розваги", у Антонича — "Наші очі далеччю гартуймо", "Повними грудьми будем вітер пити", "Навпростець переїдемо усі перепони". Для автора вірша бути вічно юним, вічно молодим — найсолодша мрія.



Проте, якщо уважно перечитати вірші збірки, можна знайти в них і протилежні твердження. Людина, яку знає поет, нещаслива; майбутнє для нього — за високими горами.



Ось у вірші "Об'явлення" він говорить:



У блискавок пурпурі стояв на роздоріжжі



Заслуханий, задивлений поет — сліпий.



Як бачимо, перша збірка повна суперечливих мотивів і вони — дзеркало душі автора.



Думи про роздерту душу поета вбачаємо у збірці "Три перстені":



і світу ти не схопиш.



Не вирвеш віршем корінь зла.



("Гірська ніч")



Йшли роки, змінювалися обставини, набирало нових відтінків суспільно-політичне життя, а разом з ним розвивався й зростав як художник Антонич.



В поезії "Щастя" він занотував:



Я є рушниця, радістю набита,



Якою вистрілю на честь життя.



У кожної людини буває найщасливіший день у житті, коли радієш сонцю, тішишся його красою, вбираєш у себе свіжість весняного повітря.



У сфері таких почуттів жив Антонич ""Трьох перстенів". З'являються вірші пейзажної лірики як символ краси рідного краю, рідної Лемківки ("Елегія про співучі дерева", "Село"). У цих поезіях поет говорить про своє єднання з природою. Інші вірші ("Довбуш") поет присвячує історичній темі. Його Довбуш добрий, фольклорний і занадто вразливий на жіночі спокуси.



Оригінально автор розглядає релігійну тему. Поет визнає якусь вищу силу в образі того, хто "легкість дав сарні, а бджолам квіти золоті і кігті сталені для рися", хоч основний мотив вкладає в рядки:



Ти поклоняйся лиш землі, землі стобарвній... Антонич іде за цим покликом. Щоб мати добрі взаємини зі своїми богами, він вивчає їхні "мови", тобто мови всього живого на землі. Його віра в життя стає по-людськи видющою й вільною.



У віршах про невмирущість усього живого поет продовжує українську літературну традицію. Автор пейзажних віршів створює цілий ряд поезій про море, морське дно. Про ці поезії він писав: "Поет, намагаючись сягнути до дна, до самого кореня, до ядра, " глиб природи, зустрічає воду, море, як правічну царину природи". Він наказував дивитись:



У дно, у суть, у корінь речі, в лоно,



у надро слово і у надро сонця.



На думку поета, криниця людського життя — це не походження людини, а походження духовної краси й сили. І, говорить він, нема й не може бути краю людському духові.



Вершина Антоничевої поезії — книга "Зелена Євангелія". У віршах цієї книги поет робить глибокі філософські висновки — все мусить падати, гнити, нищитися, ставати лоном для нового. І ці закони однакові для всіх, хто населяє землю.



"Дерево музики" — так можна назвати кожен вірш збірки. Так спів не тільки переходить в повінь, не лише в квітковий пил, але обертається і в запах, і окріп мелодії.,



Збірка переповнена зоровими і слуховими образами, які надають їй оригінальності. Вірш "Концерт" з цієї книги нагадує тичинівське "Не Зевс, не Пан, не Голуб — Дух...". І не тільки проблематикою, але й особливим настроєм і системою образів "Концерт" — це завеликий світ і для теслі, і для поета, дерево життя тут "всесвіт", а людина — відбиття, листок тієї рослини, якою є всесвіт. Письменник приходить до філософської розв'язки:



Не птах, не квіт, це грає зміс



Це грають первні речей і дій,



Музика суті, дно незглибле.



Д. Павличко, осмислюючи творчість Богдана-Ігоря Антонича, писав: "З вітром століть приходимо до поета й беремо його у вітер століть. Мине небагато часу, і в мисль про українську поезію ввійде ім'я закоханого в життя прочанина, творчість якого буде засвоєна його Батьківщиною, тією "вічною землею, куди ведуть усі стежки і всі дороги".

 
Ещё статьи...