Рефераты. Скачать реферат

Здесь Вы можете скачать рефераты и сочинения на любую тему

 
ГлавнаяТвори з української літературиТвори на вільну темуТвір на тему: Рідна мова — найбільше багатство
загрузка...
Твір на тему: Рідна мова — найбільше багатство PDF Печать E-mail
Твори на вільну тему

Існує така легенда. Створив Господь на світі звірів прудкими, сильними, птахів з крилами, які допомагали їм шугати високо в небі. Тільки людині він не дав ні великої сили, ні міцних крил. Зажурилася людина й прийшла до Бога, почала нарікати на свою долю.

Всевишній вислухав скарги людини на важке життя і сказав, що має вона найцінніший скарб, якого не дано звірям і птицям — мову. Адже мова сильніша за будь-яку силу, скоріша за найпрудкішу тварину. Пообіцяв Бог, що мова все замінить людині, ніде не дасть загинути. Однак і людина повинна розуміти, який неоціненний скарб отримала — берегти мову, як зіницю ока. А якщо втратить вона її, то загубить і душу, і силу.

Це всього лише легенда. Але, як і кожен з народних переказів, вона відображає суть тих явищ, які відбуваються в людському житті. Недарма ж говорять, що без мови немає народу.

Невипадково, мабуть, мову називають генетичним кодом нації. Завдяки їй ми маємо можливість поєднати минуле з сучасним. Вона програмує майбутнє цілого народу. Повага і шана до рідної мови мають в будь-якому суспільстві особливий смисл.

Так сталося, що українська мова століттями зазнавала утисків і гонінь. Тому сьогодні для нас важливо зрозуміти, що мова — це основа національної гідності, і ставлення до неї є виявом національної самосвідомості, громадянської позиції.

Досить згадати сторінки історії нашої держави, щоб зрозуміти: рідна мова разом з усім народом пережила чимало випробувань, але завжди була важливим чинником для об'єднання українців.

Гірке минуле випало на долю України. Вона тривалий час була поділена на частини. Входила до складу різних держав: Росії, Польщі, Австро-Угорщини. Немає, мабуть, куточка в нашій Батьківщині, де б не намагалися знищити українську мову, обмежити її вживання, послабити її силу і вплив на народ.



Як не згадати горезвісний циркуляр царського міністра Валуєва, в якому заборонялося друкувати літературу українською мовою, крім художньої, а також зазначалося, що ніякої окремої малоруської мови не було, немає і не може бути. Українська мова в ньому названа говіркою простолюдинів.

За такого ставлення вищої влади десятиліттями українська мова не використовувалася в навчанні, в богослужінні, на сцені...

Але навіть в найскрутніші часи були люди, які стояли на сторожі українського слова, вбачали в ньому оберіг нації, свідомо йшли на конфлікт з можновладцями, аби тільки відстояти право говорити і писати рідною мовою. Ми знаємо цілі періоди злету українського духу і українського слова. Друга половина XIX ст., незважаючи на дію Валуєвського циркуляру, стала часом створення кращих зразків української класики. Царизм був змушений постійно відступати і скасовувати обмеження українського друкованого слова. Не вдалося витіснити українську мову і радянській тоталітарній системі, коли йшла активна русифікація України.

Невичерпна скарбниця рідної мови, українського слова. Вона увібрала в себе літературні твори, фольклорні, які створювалися народом впродовж віків. Народна муза надихала багатьох митців на створення літературних творів, кращі зразки нашої літератури щедро пересипані тим фольклорним здобутком, що формувався в глибині нації. Одне доповнює інше.

Українську називають милозвучною, співучою, але її також називають стражденною, через ті утиски, які довелося пережити рідному слову. І завжди кращі українські письменники, цвіт нації, ставали справжніми борцями за своє слово, рідну мову. В умовах кріпацтва, незважаючи на тиск і свавілля царського уряду серця людей зворушувала поезія Тараса Шевченка. На ній виховувалися цілі покоління українців. Його "Кобзар" завжди був і залишається найшановнішою книгою в українській хаті. Поет, ніби відчуваючи силу свого слова для прийдешніх поколінь, напророчив:

...Возвеличу

Малих отих рабів німих!

Я на сторожі коло їх

Поставлю слово.

Так, слово може стати на сторожі збереження нації, народної самосвідомості. Але слово також може бути і зброєю у боротьбі за відродження національного духу. Слабка жінка і мужня поетеса Леся Українка довела це повною мірою:

Слово, моя ти єдиная зброє.

Ми не повинні загинуть обоє!

Нездоланність людського духу виявляється в тому, що в найжорстокіші, найпохмуріші часи з'являються справжні співці свободи. їх слово стає такою гострою зброєю, що його будь-яка тоталітарна влада настільки боїться, що починає ув'язнювати, навіть нищити. Факти нашої української, історії підтверджують це, на жаль, надто яскраво. Разом з іменами українських письменників Бориса Антоненка-Давидовича, Олени Теліги, Василя Стуса, Василя Симоненка, Остапа Вишні і багатьох-багатьох інших, згадується все колись чуте чи бачене про сталінські "гулаги", масові репресії і розстріли, жорстокі катування у в'язницях. Про ті різні періоди моральної задухи, в якій жила наша нація, про часи, коли панував страх, ненависть, підозри, коли доноси вважалися нормою життя і геройським вчинком. І все ж навіть через ці тернові нетрі неправди і тиску пробивалося рідне слово. Іноді понівечене, скривавлене, але все-таки живе.

Часи змінилися. Але проблема збереження, розквіту рідної мови залишається й досі. Це до нас, сьогоднішніх, звернуті слова українського поета Максима Рильського, котрі давно вже стали класикою:

Як парость виноградної лози

Плекайте мову. Пильно й ненастанно

Політь бур'ян. Чистіша від сльози

Вона хай буде. Вірно і слухняно

Нехай вона щоразу служить вам,

Хоч і живе своїм живим життям.

Ми маємо дослухатися до цієї мудрої настанови, якщо дбаємо про свою національну гордість. Маємо пам'ятати, що мова — це теж багатство. Його не виміряєш на вагу, не відчуєш в руках, не побачиш оком. Його потрібно тільки відчувати своєю власною сутністю. Тільки від кожного з нас особисто залежить, чи дбати про свою мову, чи ставитися до неї байдуже, як до чогось незначного і неважливого, чи взагалі зректися того слова, яке називають рідним, материнським.

Тільки від нас самих залежить чи не станеться так, як висловив своїм поетичним твором Дмитро Павличко "Ти зрікся рідної мови":

Ти зрікся рідної мови.

Тобі земля твоя родити перестане,

Зелена гілка в лузі на вербі

Від доторку твого зів'яне!...

...Ти зрікся мови рідної. Нема

Тепер у тебе роду, ні народу.

Чужинця шани ждатимеш дарма —

В твій слід він кине сміх-погорду!

Ти зрікся мови рідної.

 
Ещё статьи...